До записів: Уся преса

“Кожен сам обирає свій шлях” – журнал “Музика”

photo_iz_zhurnala_musicaЗ дитинства Олександра захоплював театр. Там усе було водночас грою і життям, правдою і вигадкою.  Як солодко відчувати себе то маленьким принцем, то казковим ельфом  то кумедним гномиком. Мама Олександра Катерина Олександрівна грала в самодіяльному театрі міського Палацу культури Бердянська, що на Запоріжжі, — от і призвичаїла сина до мистецтва. Сцена його надихала: співав у хорі, декламував вірші, все робив із задоволенням.

Після школи вибір був свідомим — вступив на акторський факультет Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, в майстерню заслуженої арти­стки України В. Зимньої. Творити почав ще раніше, але тільки у вузі відчув, що ця потреба душі може знайти застосування. На останньому курсі, коли довелося писа­ти музику до дипломного спектаклю «Ку­пальські забави», зрозумів: захоплення се­рйозне. Такому висновку сприяло й спілку­вання з композитором О. Левицьким, кот­рий підтримував добрим словом, порадою. Відчув Олександр, хоча й не одразу,— до­ведеться все починати спочатку.

На той час уже став лауреатом міжна­родного конкурсу читців імені Яхонтова в Ленінграді. Але якщо чимось займатися — то професійно: це його життєве кредо. Вступив на композиторське відділення Київської консерваторії імені Чайковського по класу професора Л. Колодуба.

Сьогодні в доробку Олександра Жилінського є симфонія, ораторія для симфоніч­ного оркестру, хору та читця «Золоті во­рота» за поемою Л. Горлача, мюзикл «Пісні Славути» за п’єсою І. Афанасьєва, музика до театральних і телевізійних спек­таклів, камерні твори, обробки народних пісень, хорові композиції, естрадні пісні.

Власне, про останній жанр варто пого­ворити докладніше, оскільки він став для композитора найулюбленішим. Ось де реалізувалися всі природні та набуті з до­свідом якості: тонкий ліризм, артис­тичність, комунікабельність, схильність до гумору.

Пісня — то невеличка п’єса зі своєю драматургією, пристрастями, змістовим наповненням, де за три-чотири хвилини, здається, спливає ціле життя. Тому, творя­чи її, завжди сподіваєшся подарувати лю­дям маленьке диво. Особливо, якщо в тобі живуть композитор, актор і співак одно­часно. Тож у піснях Олександра легкість та доступність часто поєднуються з філо­софською глибиною. І все це позначене гарним смаком. Є речі, де проглядає українська інтонаційно-ладова основа («Купальські забави», «Дума про Співаченька», «Чорний біль», «Ґаздиня», «Пу­щу віночок»). А то раптом захочеться ком­позитору вишуканості французького шан­сону — і тоді з’являються зовсім інші — «Чорна кава», «Париж», «Я тебе обра­жаю», «То є шарм», «Дистанція». Воістину нікуди не втечеш від нашого бурхливого сьогодення — от і пишуться пісні-замальовки «Привіт, Аркадію!», «Блюз громадя­нина», «Черга».

Звичайно ж, слід надати належне та­кож і майстерності поетів. Раніше, коли тільки починав писати, підбирав вірші у збірках Д. Луценка, В. Забаштанського, Є. Межелайтіса, А. Дементьєва. Зараз «творить» у повному розумінні цього слова разом із О. Кононенком, Ю. Рибчинським, І. Афанасьєвим, Ю. Мельничуком, А. Гарцманом. Хоча не обмежувався б цим ко­лом, якби вибір був ширшим: адже кож­ний поет дарує разом із віршем своє ди­хання, часточку особистості.

Щодо виконавців, то його пісні співали або продовжують виконувати Н. Рожкова, М. Караченцов, В. Толкунова, В. Білоножко, І. Грей, Л. та В. Анісимови.

Довелося нещодавно згадати й про ак­торські здібності. Щоправда не на сцені, а на запису платівки відомої рок-опери Г. Татарченка та Ю. Рибчинського «Біла ворона». Арія Карла VII — чи не найрельєфніша серед усіх партій, зокрема тих, які виконували московські зірки О. Малінін, М. Караченцов, Т. Гвердцителі. (До речі, либонь уперше в житті спостері­гаю композиторську солідарність — коли один митець допомагає іншому,— і при цьому ніяких амбіцій!). Може, саме за лег­кий, позбавлений «комплексів геніаль­ності» характер і поважають друзі. Зна­ють, що на його допомогу можна розраховувати, тому й самі завжди приходять, коли є потреба. Відкрию таємницю: праці­вники міського Управління внутрішніх справ Києва, де Олександр Жилінський вже 14 років працює начальником клубу, називають його не інакше, як «наш Урмас Ott», і справді, лише за останній час у його вітальні побували В. Білоножко, і. Демарін, і. Шведова, Л. Михайленко, В. Бистряков, Л. та В. Анісимови, пое­ти Ю. Рогоза, С. Галябарда, а також ав­тор цих рядків.

Але цим коло професійних уподобань Олександра не обмежується. Скажімо, в минулому році композитор захопився юни­ми виконавцями — навіть став музичним керівником Першого українського фести­валю дітей-інвалідів «Повір у себе», що проходив у Одесі. Зараз тісно співпрацює з творчою групою телепрограми «Фант-лото «Надія», пропонуючи нові твори або ви­ступаючи як член журі…

Чи все склалося як хотілося, як мріяло­ся? У відповідь на це запитання компози­тор злегка посміхається — і я розумію його без слів: скаржитися не вміє, про по­гане говорити не любить, а секретів щодо майбутнього принципово не відкриває,— поживемо, мовляв, побачимо. Єдине, про що повідав із гумором,— що почуває себе в гарній формі, хоча на спорт уже давно не вистачає часу (а був же колись кандида­том у майстри з волейболу!). Що сто­сується «надійного тилу» — тут також усе склалося: дружина Наталя — мистецтвоз­навець («Маю вдома власного критика», жартує), двійко синів — Артем та Кирило. Вчить усього, що вміє сам, але не тисне на них. Адже впевнений: людина сама обирає свій шлях…

Анатолій Матвійчук